Кременецька обласна гуманітарно-педагогічна академія ім.Тараса Шевченка

Кафедрою історії та методики її навчання нашої академії спільно з колективом Кременецької центральної бібліотеки імені Юліуша Словацького  підготовлена і проведена краєзнавча конференція «Волинське Тернопілля: на шляху до незалежності». До цього важливого заходу, приуроченого 30-річчю незалежності Української держави, активно долучилися студенти  спеціальності «Історія» – члени Студентського історичного клубу «Десятий легіон», завідувач  кафедри доктор історичних наук, професор Ірина Скакальська, директор бібліотеки Оксана Вальчук-Тимчук і головний редактор книгозбірні Сергій Синюк. Модераторами наукового заходу виступили Ірина Скакальська та Сергій Синюк.

Ольга Ониськів: «Чужі» на своїй землі

Цікавий підхід до висвітлення проблематики конференції продемонструвала четвертокурсниця Ольга Ониськів у влсній науковій розвідці «Від історії родини – до історії України», де вона розкрила одну  із чорних сторінок в історії України і Польщі – насильницькі переселення українських родин із Закерзоння, що робилося з метою протидії Українській повстанській армії і націоналістичному підпіллю. Згадані процеси юна авторка розглядає на основі спогадів переселенки із села Задуброве Ярославського повіту Ольги Робак, яка дала яскраві свідчення про трагічну депортацію українців до початку сумнозвісної операції «Вісла».

Студентка підкреслює, що тисячі українських родин були змушені жити під ворожим гнітом, в засланнях далеко від рідної землі, в окупаціях. Багато сімей були насильно переселені із власних домівок. Кожна українська сім’я має власну історію. І саме із цих родинних історій твориться велична історія незалежної України. Саме зараз у важкий для України час вивчення правдивої історії, висвітлення всіх її «білих плям» її трагічної історії є надзвичайно важливим. В повоєнний час великі групи народів опиняються за межами своїх держав проти власної волі. Така доля очікувала і багатьох українців. 26 липня 1944 р. був установлений кордон між СРСР та Польською державою. Але такі межі двох держав нікого не задовольняли, адже СРСР прагнув приєднати до своїх територій Лемківщину, Холмщину та Перемишль, а польська сторона мала намір зберегти свої території в межах Львова й Закарпаття  Це все спричинило підписання угоди між СРСР та Польщею 9 вересня 1944 року про взаємний обмін населенням, яке проживало у прикордонних зонах. У договорі зазначалося, що переселення є лише добровільним.

Здебільшого давали згоду на переселення лише ті, що втратили своє майно, не мали за що жити, та боялися переслідувань зі сторони поляків. Але із самого початку цих подій було зрозуміло, що українці, які проживають на території Перемишльського, Ярославського, Любачівського та іншого повітів, не захочуть залишати ці краї, бо вважають їх рідними.

Для врегулювання проблеми переселення було проведено конференцію у Варшаві з участю представників польської влади та українських громад. Українці висловили бажання залишитися на території проживання, користуючись тим, що переселення відбувається за добровільною згодою, а ті українці, які хотіли виїхати, вже переселилися. Крім цього, представники українських громад сформували окремі вимоги: відновлення українських шкіл, гарантування  рівних прав і свобод, припинення переселення. Польська сторона прийняла до уваги ці вимоги, але їх виконання відкладала, та порушила дану обіцянку щодо добровільного переселення – вдавалася до примусового виселення українців.

Для цього були організовані спеціальні військові підрозділи, які часто до мирного українського населення застосовували методи терору, зокрема, знищували цілі поселення українців; влада позбавляла українців права власності на землю, не визнавала українських шкіл, руйнувала православні церкви. Переселення та масові репресії активізували дії Української повстанської армії, яка складала велику загрозу для  тоталітарного польського режиму. Значна частина українців залишилася на Закерзонні, тож польська влада розпочинає шукати шляхи остаточної ліквідації українського населення на цих територіях. Готується операція «Вісла», до основного завдання якої відносять і ліквідацію загонів УПА на території Польщі. Уже 28 квітня 1947 р. о 4 годині ранку розпочинається операція, яка закарбувалася в пам’яті багатьох українських родин: польські війська оточили всі поселення українців і дали їм на збори тільки 2-3 години. Така доля чекала багатьох українських родин, які в післявоєнний період були переселені із Польської Республіки.

Дослідниця-студентка завершує свою розвідку словами: «Події депортацій стали горем для нашого народу, вони поламали долю багатьох тисяч людей, змусили назавжди покидати рідний дім українців, залишивши в ньому спогади про все своє життя. Нажаль вже ніхто з них назад не повернувся, як власник будинку, поверталися вже тільки, як закордонні гості аби на кілька хвилин полинути у спогади, згадати, як жили, як росли, як зустріли долю, як ростили дітей. Цей злочин має бути визнаний польською стороною, адже українське населення тільки просто хотіло жити на своїй землі та мати автономію, а в перспективі – незалежну Україну».

Олена Сорока: За свідченнями археології

В роботі «Археологічні знахідки Юрія Шумовського на Волині» майбутній вчитель історії Олена Сорока інформує про археологічні знахідки нашого краянина, археолога та священика, вихідця із Мирогощі, що на сусідній Дубенщині, Юрія Шумовського, який навчався у Дубенській гімназії та Кременецькій духовній семінарії,  освіту археолога здобув у Варшавському університеті, якого знають як активного представника культурно-просвітницької діяльності та в житті якого археологія займала особливе і значуще місце.

Юрій Шумовський як волинський делегат Варшавського археологічного музею  офіційно провів розкопки біля рідного села Мирогощі, де знайшов багато неолітичних знарядь праці та кераміки, що належали до Трипільської культури. Цими його здобутками, зацікавилися музеї Польщі та Український національний музей у Львові. В 1934-35 рр. − нова знахідка молодого вченого: тут же, біля Мирогощі, він відкрив добре збережені поховання неолітичного періоду, які викликали сенсацію в археології Польщі. В могилі було багато начиння з орнаментом культури  шнурової кераміки. Про це відкриття писала польська преса. Подивитись відкриття, приїжджали вчені-археологи з Вільна, Кракова, Львова, Познані та Варшави.

Згодом, неподалеку від попереднього відкриття, Юрій Шумовський розкопує курган, де знайшов чоловічий скелет епохи Середньовіччя,  з мідним образом  св. Миколая Чудотворця на грудях. За припущенням археолога,  це міг бути християнський місіонер-монах, що прибув на Волинь в ХІІ-ХІІІ ст.  Трохи  пізніше дослідником були знайдені поховання лужицької культури. У селі Вілігори, що поблизу Рівного, Юрій Шумовський віднайшов рештки палеомастодонта − предка мамонтів та слонів. Це була перша знахідка кісток цієї праісторичної тварини в Україні.

Свої археологічні знахідки археолог повинен був відправляти у Варшавський  музей, але давав себе знати патріотизм дослідника і археолог-українець намагався  передавати свої знахідки у відповідні установи Львова, Луцька, Дубна.

Студентка-авторка дає несподіване уточнення. Про свої археологічні знахідки вчений-дослідник писав у пресі для ознайомлення широкого загалу. Він подавав інформацію про те, що  скелети і знаряддя праці перших людських мешканців Волині походять переважно з палеолітичної і неолітичної епохи. Буває, що місцеві мешканці, не розуміючи вартості археологічних пам’яток, знайшовши їх, необдумано знищують, або вживають для господарських   потреб. Зокрема, крем’яні стріли, ножі, списи використовують як кресалa, урни та амфори – як посуд для зберігання насіння, а неолітичні жорна – як преси  для виготовлення сиру чи зберігання квашеної капусти. Наукові працівники місцевих музеїв, закликав Юрій Шумовський, покликані піклуватися такими знахідками і зберегти їх для науки.

Дмитро Васильків: Інтелектуальний Почаїв

Студент-історик Дмитро Васильків у науковій розвідці «Інтелігенція Почаєва у міжвоєнний період ХХ століття» дає характеристику інтелектуального середовища Почаєва того часу та наводить приклади діяльності його знакових осіб. Він вважає, що в умовах, коли Україна, з одного боку, перебуває на шляху радикальних політичних, соціальних та економічних перетворень, а з іншого – знаходиться у стані загрози її національної безпеки, актуальним є звернення до історії боротьби за власну державність, ролі у ній інтелігенції,  еліти окремих українських регіонів, яка вела активну культуно-просвітницьку, мовну політику і спонукала до об'єднання усіх національно свідомих українців, навіть в умовах втрати незалежності, переслідувань і конфронтацій.У 20 – 30 роках містечко Почаїв перебувало під владою Польщі. Польська  державна політика асиміляції перешкоджала піднесенню української освіти й культури.Реалізовуючи колонізаційну ідею стосовно численних національних меншин, зокрема українців, котрі могли загрожувати стабільності держави, влада розробляла й активно втілювала в життя програму закриття шкіл, обмеження права на відкриття приватних навчальних закладів, заміну вчителів корінними поляками. Однак, це не змогло зупинити консолідаційний рух місцевої інтелегенції, яка набувала досвіду та прагнула відстояти національну ідею у всіх сферах суспільного життя краю. Як підтвердження цього: у Почаєві створювались й активно працювали освітні та культурні товариства, економічні організації, які захищали інтереси українців, виховували у молоді любов до рідного краю, слова та традицій: розгорнувся кооперативний рух, діяли «Просвіта», «Союз Українок», Українське культурно-освітнє товариство.   У міжвоєнний період в українській православній громаді Волині розгорнувся національний церковний рух, скерований на демократизацію й українізацію релігійного життя, утвердження в ньому засад соборноправності, всенародного керування церковними справами. Активна позиція українських патріотичних сил булла чітко окресленою і визначалася основними вимогами національного церковного руху: видання єпархіального часопису рідною мовою, ведення діловодства українською мовою, відновлення діяльності православних парафій та монастирів, створення при них органів церковного самоврядування.   Важливу роль у розгортанні українського національного поступу в Почаєві відіграв Семен Жук, який сприяв пожвавленню  кооперативної і культурно-освітньої діяльності у містечку: організовано окружний молочарський, овочевий і будівельний кооперативи, кооператив пасічників і кооперативна цегельня. Як член Почаївської «Просвіти», він долучився до заснування української кооперативної книгарні «Громада» в 1925 році; з його ж ініціативи у приміщенні Українбанку була облаштована  театральна зала для просвітянських вистав. Активним представником просвітянського руху Почаєва міжвоєнного періоду був Олекса Волошин. Він став керівником драматичного гуртка, який за всі роки існування  опрацював 48 п’єс авторства Тараса Шевченка, Марка Кропивницького, Івана Карпенка-Карого, Володимира Винниченка. Дружина кооперативного діяча Івана Трофимлюка Євдокія була головою управи «Союзу Українок», який об’єднував у своїх лавах понад двісті почаївчанок. Основною ціллю «Союз» мав збереження національних культурних традицій. Діапазон інтересів об’єднання був дуже широкий — хорова діяльність, конкурси на найкращий національний костюм, діяльність в драмгуртку, курси домогосподарок і кравчинь, ліквідація неграмотності, допомога дітям-сиротам. На початку 30-их років польська влада заборонила діяльність «Просвіти» Почаєва, але вже у 1936 році було створене Українське культурно-освітнє товариство, діяльність якого  можна вважати продовженням діяльності «Просвіти».  Наукова розвідка завершується висновком: «Інтелігенція Почаєва відіграла важливу роль у  збереженні та поширенні національної ідеї, у вихованні молоді з активною життєвою позицією; вона стала тією мужньою та непохитною частиною українського суспільства, яка не злякалася ні польських в'язниць, ні радянських таборів,  а свято вірила у те, що рано чи пізно Україна стане незалежною процвітаючою державою».

Назар Багнюк, Юлія Кононьчук: Вчений і політичний діяч

Конкретну характеристику наукової діяльності українського вченого, інженера, громадського та політичного діяча першої половини ХХ століття Івана Фещенка-Чопівського здійснили четвертокурсники спеціальності «Історія» Назар Багнюк і Юлія Кононьчук. У своїй статті «Наукова діяльність Івана Фещенка-Чопівського» вони проаналізували зміст і значення наукової творчості українського вченого як важливого внеску у скарбницю національної науки.

Автори дослідження зазначають, що для українських земель перша третина ХХ століття стала справжнім випробуванням: революція, світова війна, занепад промисловості, що переплелися з піднесенням національної свідомості, боротьбою інтелігенції та простого народу за самовизначення у всьому цьому вирі хаосу. Саме у цей час народжуються нова генерація вчених, яка поміж усього цього безладу, соціально-політичної «круговерті», кровопролиття намагається усіма силами вберегти  і розвинути все те, що дороге для нашої батьківщини. Серед них – Іван  Фещенко-Чопівський, уродженець міста Чуднова, що на Житомирщині. Перша світова війна застала вченого у Німеччині, де він проходив фахове стажування.  Після повернення до Києва він  стає співробітником Воєнно-промислового комітету, займається питаннями розподілу палива й металів в умовах воєнного стану. Саме ця проблема зацікавило його: тут він здобуває широкі знання, стає експертом у цій важливій галузі. Зібрані під час поїздок Україною матеріали вчений використав при  написанні першої україномовної «Економічної географії», а також праць «Природні багатства України» й «Цукрова промисловість України».

З початком національно-визвольних змагань поринув у вир політики: був членом Центральної ради, Київської міської Національної Ради, головою Губерніальної Ради Київщини, директором Департаменту Промислу в уряді В. Винниченка, міністром. торгівлі й промислу в уряді В. Голубовича, заступником голови і міністром народного господарства в уряді Директорії. Тож здобув колосальний державницький досвід, а своїми фаховими здібностями та компетентністю яскраво виділявся серед урядових посадовців.

Політична діяльність не перешкоджала йому здійснювати наукові дослідження: за дорученням Михайла Грушевського займався аналізом інформації про природні багатства України, результатом чого стала публікація книги «Матеріальні багатства та велика промисловість України».

Після поразки української революції і з метою уникнення переслідувань з боку радянської влади Іван Фещенко-Чопівський вимушено емігрує за кордон, до Польщі. Він повністю відходить від політики та зосереджується на професійній діяльності як металознавець, що  принесло йому заслужені успіх і визнання. Вчений продовжив працювати у сфері металургії на кафедрі металознавства у Варшавській політехніці; згодом створює та очолює кафедру металографії та загальної металургії Краківської гірничо-металургійної академії. У 1921 році друком вийшла найвідоміша та найважливіша двотомна праця вченого «Економічна географія України», яка дала точну характеристику тодішнього господарського потенціалу українських земель після лихоліть Першої світової війни та революції. Іван Фещенко-Чопівський у передмові до праці пише: «Природа поставила Україну в такі умови, що вона мусила б бути однією з найбагатших країн світу, а в дійсності є однією з найбідніших… І тільки один засіб є для оздоровлення нашої економічної політики… і це поліпшення працездатності населення, підвищення корисного коефіцієнта його праці. А коли це буде досягнуто, то знайдуться і гроші, і золото, прийдуть всі інші ознаки висококультурного життя». Ці слова, навіть через сто років після випуску у світ книги вченого, залишаються актуальними, адже природній потенціал нашої країни справді здатний вивести Україну на високі щаблі економічного рейтингу світу.

У 1926 році до науковця надійшла пропозиція щодо повернення на батьківщину. В першу чергу це було пов’язано з політикою українізації, яку проводила партійна верхівка СРСР. Однак, ситуацію змінила інформація про відкриту сталінізацію України та про репресії проти культурно-громадських діячів, а також пропозиція уряду Польщі про надання науковцю громадянства.

Навіть перебуваючи у еміграції, Іван Фещенко-Чопівський старався опікуватися українцями, що навчалися у академії й пізніше саме з його ініціативи було створено стипендіальний фонд імені Симона Петлюри. Паралельно з цим науковець жив активним громадським життям у Кракові, підтримуючи зв’язки з місцевою «Просвітою»; започаткував для молодих інженерів «Свято української техніки»; став членом Українського технічного товариства (УТТ), організував перший конгрес українських інженерів, на який запросили чимало вчених з різних куточків світу та України. Він неодноразово приїздив на Волинь, а в 1938 році завітав до Кременеця, де у стінах Кременецького ліцею прочитав лекцію, яка зібрала чимало слухачів, особливо з числа місцевої інтелігенції.

Доля вченого, як і більшості його колег видалася складною, переживши дві світові війни, революції, еміграцію у 1945 році його було арештовано агентами НКВС, і, незважаючи на клопотання зі сторони польського уряду, І.Фещенка-Чопівського засудили до 15 років у таборах, де він і помер у 1952 році. На довгі роки ім’я науковця, як і його місце вічного спочинку залишилися забутими. Проте, пам’ять про вченого живе і донині: іменем Івана Фещенка-Чопівського названі вулиці у Львові та Житомирі, а у будинку Гірничо-металургійної академії в Кракові встановлена меморіальна дошка. У 1996 році внаслідок експедиції була знайдена могила науковця та після освячення на ній встановили іменний залізний хрест.

Студенти-дослідники приходять до висновку, що саме завдяки праці наукової еліти, представником якої був Іван Фещенко-Чопівський, українські дослідження та наукові здобутки минулого змогли «вижити» в умовах еміграції, репресій та втраченої державності, а українське слово та думка навіть через призму років залишаються гордістю нашої нації.

На краєзнавчій конференції виступили і науковці кафедри історії та методики її навчання: завідувач кафедри, професор Ірина Скакальська оприлюднила доповідь «Погляди Романа Бжеського в контексті націоналістичних ідей Дмитра Донцова», кандидат історичних наук, старший викладач Віталій Галішевський здійснив огляд історії українського війська в ХVI– ХVІІ століттях, а головний редактор бібліотеки імені Юліуша Словацького Сергій Синюк інформував про розвиток краєзнавства та видавничої справи на Кременеччині.